Життя

Василь Козарь: Я хочу працювати і розвиватися в Україні

18 Травня 2014 6 352

Зовсім нещодавно переможець "Танцюють всі – 4", постановник та засновник Kozar Dance Theatre Василь Козарь представив у Мукачеві та Ужгороді свою дебютну виставу "НіК". У перерві між репетиціями та виступами мукачівець розповів нам про те, чим живе сьогодні та чим займався протягом останнього року. Далі пряма мова.


НіК (Нарцис і Кактус)


НіК – це історія про дорослі стосунки. З четвертого сезону у мене в голові крутилася ідея постановки. Я був трохи схиблений на квітах і мені хотілося поєднати їх з танцем. Настав момент, коли я зрозумів, що якщо я не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи. Я сказав про це танцівникам. Пояснив, що якщо я не зроблю цього, то просто не зможу далі працювати.

Якщо чесно, то в Мукачеві мені було дуже приємно і, водночас, важко виступати. Це як екзамен – відповідальність дуже висока. У залі було багато близьких, рідних, знайомих. Тому мені хотілося, аби усе було чітко. Мені здавалося, що якщо на сцені буде хоч одна помилка, то усе зразу пропаде у той самий момент. Я дуже переживав.

В Ужгороді було трошки простіше. Там теж було багато знайомих, але мені було легше розслабитися.

Зараз ми плануємо подальший тур з вистовою, шукаємо людей у містах, які можуть допомогти з організаціними моментами. В ідеалі хотілося б проїхати всю країну і кілька міст за кордоном. Хочеться поділитися цією виставою з якомога більшою кількістю людей.


Kozar Dance Theatre


Я довго думав про театр танцю, але не було якогось конкретного моменту, коли я його заснував. Усе відбувалося якось дуже поступово і органічно. Я багато працював, пробував і усе це знайшло свою форму. Те саме й зараз з роботою театру. Сподіваюся, що продовження у цього буде. Я принаймні не збираюся відступати від своєї справи.

Для мене найважчий момент – це комерція. Мене на це все просто не вистачає. На щастя, зараз є люди, які мені допомагають. Але хотілося б, аби була команда, яка б займалася pr-ом та фінансовими питаннями. З іншого боку, це цікавий досвід, який я хотів би отримати, бо потрібно розбиратися у тому, що ти робиш.


Освіта


Поки що двох освіт мені вистачає. І я точно не збираюся найближчим часом вступати до традиціного університету. Але щось типу різноманітних курсів – лише за. Можливо курси дикторів чи дизайну відвідаю найближчим часом. Хочу навчитися нормально шити. Я раніше займався цим, але професійних моментів не знаю. Коли я лише переїхав до Києва, то сам перешивав собі речі. Зараз, на жаль, часу на це не вистачає.


Про оцінку Франциско Гомеса


Франциско багато разів казав, що мені потрібно їхати у Європу чи в Америку, що в Україні робити немає чого. Але я тоді відповідав і досі так вважаю, що мені хочеться поїхати у Європу, подивися, повчитися, але свою справу я хочу розвивати тут. Я давно міг поїхати, але я хочу працювати в Україні.


Мукачево


Мені важко говорити про Мукачево від себе, бо я тут виріс і багатьох речей просто не помічаю вже. А от мій колектив може подивитися на місто іншими очима. Якщо чесно, то вони просто шоковані. Вони розуміли, що це маленьке місто, у якому я виріс, що у мене дружна родина і т. д. Але вони навіть не уявляли, що мої родичі можуть їх так тепло зустріти. Вони почували себе, як удома. Дівчата казали, що тут навіть прокидаєшся вже з відчуттям щастя і бажанням посміхатися.

Мій колектив жив у центрі міста, на вихідних ми поїхали на Шипот, Синевир. Це було щось неймовірне. Я й сам ще раз побачивши все, зрозумів, що зовсім не відпочивав останнім часом. У такі моменти розумієш, для чого потрібно працювати.

Місця, які нас оточують – надзвичайні, але ми їх не бачимо. Вони надихають, спонукають до роботи, надають нових сил.

Сьогодні до Мукачева я приїжджаю раз на 3 місяці або кожні півроку. На жаль. Хочеться приїздити частіше, але щоразу виникають якісь нюанси, робота, завдання. Приїзд до рідного міста – це завжди, як бальзам на душу. Мене воно заспокоює. Можна ні про що не думати, пити каву в саду, до обіду ходити по будинку. Це місто, у якому мені хочеться відпочивати.


Київ


У Києві я живу вже 6 років. Якщо чесно, то одразу після початку навчання я зрозумів, що житиму саме тут. Я чітко знав, чим буду займатися, хоча нічого й не вмів. Ще на предметі "постановочна робота" в університеті я зрозумів, що це моє.

Коли я лише переїхав, то ритм життя мені здавався просто шаленим. Але зараз вже навіть часом затісно буває. Після поїздки до Нью-Йорку я зрозумів, що і до того ритму життя звик би. Нічого особливого у цьому немає.


Танцюють всі


Найцінніше, що мені дав проект – це витримка. Там долаєш багато страхів. Через якийсь час вони зникають. Ти починаєш прогресувати, коли відпускаєш себе, дозволяєш собі не думати про те, як виглядаєш, як рухаєшся.

Якщо чесно, то до проекту я навіть і не сподівався, що все складеться саме так. Я не ставив собі за мету перемогти, цілі були трохи іншими. Я чудово розумів, що мені потрібно паказати себе, як танцівника і лише потім я можу заявити про себе, як про постановника.


Подорожі і майстер-класи


Після проекту мені вдалося багато поїздити країною. Коли ти щойно зійшов з екрану, то люди багато запрошують на майстер-класи у різні міста. Потім починаються нові сезони, з’являються нові обличчя і все трохи стихає. Але й сьогодні я багато їжджу містами, проводжу майстер-класи.

Україна мені дуже подобається. Кожне місто особливе, але усе залежить передусім від людей. Коли трапляються такі люди, як у Мукачеві та Ужгороді, то все інше просто не важливо. Можна жити у якомусь хостелі на верхній полиці, але якщо тебе оточують доброзичливі та добрі люди – це не має значення.

От, наприклад, в Ужгороді: я знав, що Олена Камінська хороша людина і професіонал. Знав, що все, що вона робить, вона робить добре. Але я й гадки не мав, як вона це робить. Тепер я з цим зіткнувся особисто. У кожній її справі відчувається душа.

Не багато людей готові робити якісь речі без гонорарів чи ще чогось. Тому це особливо цінно – працювати для того, аби зробити щось якісне, показати це людям. Тим паче, у своєму рідному місті.

Глядача потрібно привчати до чогось нового. Потрібно його зацікавити – аби він захотів прийти до театру. Навіть у такі скрутні часи, як зараз. Якщо ми це втратимо, то втратимо все.

Танцювальні вистави – це взагалі окрема тема. Це та ніша, яка не просто не розвинена в Україні – її взагалі немає. Тому особливо важливо показати людям, що це таке. У Києві глядача важко витягнути з дому, а в Мукачеві та Ужгороді – тим паче. Але я, думаю, що ми це зробимо й будемо робити. Інших варіантів просто немає.


Фотозвіт з балету-вистави "НіК" Василя Козаря у Мукачеві дивіться за посиланням.


Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Марія Аграмакова

0 #