Життя

Арсен Бабиченко: Як грати у чотирьох гуртах – “TequilaBand”, “Ватага”, “Триставісім” та “Вандор”

13 Липня 2018 2 652

Одним із небагатьох ужгородських гуртів, що з вартою поваги впертістю, впродовж довгих років свого існування, прививає традиції справжнього західного року, мешканцям міста є – TequilaBand. Саме з наймолодшим учасником гурту, гітаристом Арсеном Бабиченко, який нещодавно відсвяткував своє двадцятидвохріччя, буде наша сьогоднішня розмова.

Завжди зосереджений і серйозний на сцені Арсен, відчиняє нам двері своєї домівки з щирою посмішкою. За дверима у хаті все про музику. Ми не бачили шафи для одягу, зате постійно у полі зору чи то гітара, чи комбопідсилювач. Відчувається, що тут живуть музиканти, і живуть музикою. По-спартанськи облаштована кімната, навпроти ліжка улюблена гітара – річ, котру першою бачить Арсен, прокинувшись зранку. Розмовляти з Арсеном легко і приємно. Відчувається, що людині є що сказати. А інколи складається враження, що перед нами набагато старша, з великим життєвим досвідом людина, а не юнак, щирий і відкритий для спілкування.

– З чого почалася музика у твоєму житті?

– Офіційно, музика почалася з навчання у музичній студії, що діяла при ужгородській лінгвістичній гімназії імені Т. Г. Шевченка. Керівником студії була Боршош Габріела Гаврилівна, у котрої я вчився вісім років грі на фортепіано. Насправді музика була присутня у моєму житті змалку, бо батько, Арсен Бабиченко-старший, теж музикант, так що вдома завжди були різні гітари, «примочки», комбіки. До речі, батько грає в ужгородських гуртах «Смак сигарети», та «Гітарсен». Так як малечі в руки дорогі інструменти ніхто не давав, то вперше взявся за гітару десь у 12-13 років, згадав кілька показаних колись татом акордів і з того все почалося.

– В якому музичному середовищі ти ріс, що слухалося вдома?

– В першу чергу Led Zeppelin, Deep Purple, Boston, Ozzy Osbourne. Був момент, коли тато намагався підсадити мене на Pink Floyd, але йому це не вдалося.

– Скільки у тебе інструментів? Чому віддаєш перевагу – Gibson чи Fender?

– У мене два інструменти – Gibson Invader 1986 року, який батько подарував на вісімнадцять років і чудовий Riverside Guitars Tele, виготовлений в Австрії. Що до Gibson, Fender – у мене три роки був Standard Telecaster, але з часом я порозумів, що враховуючи будову моєї долоні, мені краще підходить гітара з короткою мензурою. Тому Gibson і Riverside Guitars Tele з короткою мензурою, двома хамбакерами з відсічкою, тобто підходить для різних стилів гри. Насправді, за відносно недовгий час, що граю на гітарі, через мої руки пройшло багато інструментів, доки знайшлося те, що найбільше влаштовує.

– Які «примочки» використовуєш?

– Я прихильник старої, класичної школи гри на електрогітарі, тобто гітара ввімкнута напряму у комбопідсилювач. На самому початку роботи з гуртом «Ватага», в основному тільки так і грав. Але з часом, порозумівши, що грати на виїзді у комбіки сумнівної якості без овердрайву просто неможливо, придбав MXR Overdrive і звичайно ж і «квакушку», котру інтенсивно використовую під час гри.

– В кожному з нас є своя музика, власна – та, яку людина грає тільки для себе і у своє задоволення. Яка музика в тобі?

– Довгий час, десь з сімнадцяти до двадцяти років, я слухав переважно грандж. Але для мене грандж– це не Курт Кобейн, хоч він і епохальна особистість і зробив вклад у музику, бо то пародія на цей стиль. В першу чергу згадав би Alicein Chains, Soundgarden, Pearl Jam, StoneTemple Pilots. Я з своїми однокурсниками навіть близько трьох років грав цю музику. Гурт називався Live To Rise, у нас є декілька записів. Але настав момент, коли вподобання помінялися і я прийшов до блюзу. Зараз це та музика, котра мені найбільше подобається, котру я слухаю, слухаю, слухаю і звісно ж граю. З фаворитів –Stevie Ray Voughan, Joe Bonamassa, John Mayer.

– Stevie Ray Voughan або B.B. King?

– Однозначно Stevie Ray Voughan, а якщо King, то хіба Albert King.

– ZZ Top чи Pink Floyd?

– Ну, звісно, ZZ Top, вони ближчі мені.

– Mercedes чи BMW?

– Складне питання. До машин у мене особливої тяги нема, хоча маю велику колекцію маленьких модельок. Але, якщо вже треба відповідати, то мабуть BMW.

– Білявки чи брюнетки?

– Брюнетки.

– Як впливає гра каверів на розвиток музиканта, чи не спотворює власний музичний смак?

– На мій погляд, це залежить від натури самого музиканта. По суті, музиканти діляться на два типи – професійні, так звані нотники, які перфектно все зіграють по нотах, або відтворять щось, зігране кимось. Другий тип музикантів тяжіє до того, щоб писати власну музику, але змушені заробляти на життя тим, чим попередні. Особисто для мене початком були різні школи, техніки гри на гітарі. Я передивився всю школу гри Пола Гілберта і мені ніколи не подобалося тупо «чесати попсу». Те, що попав грати у кавер-гурт, чиста випадковість. Насправді, пропозиція від Tequila Band поступила батькові, а він вже запропонував мене замість себе. Але й там, по можливості, намагаюся грати власні сольні партії, а не один в один під оригінал, за винятком декількох речей, як наприклад «Hotel California» від Eagles, де краще соло просто не придумаєш, або Mad Heads XL «Ой, мамо, люблю Гриця». У більшості випадків, соло переробляю під себе, бо може просто не подобатися, а інколи може і власної техніки не вистачити. Добре, що гурти, в котрих граю, закривають очі на мої експерименти.

– Чому у слов’янських країнах нема нормального блюзу, справжніх блюзменів?

– Так, по суті нема. Нікого не можу пригадати крім Макса Товстого, у якого є декілька дуже цікавих композицій. Схоже не та музикальна основа, менталітет.

– Що ти думаєш про так званий «руський рок»?

– Та нічого не думаю, я його просто не слухаю. Ну, може замериканізований «Gorky Park», як суміш глем і хард року. Цоя, на щастя, чи ні, теж не люблю. Тексти класні, але це не музика, а співана поезія. «Сплін»– ні, «Ногу свєло»– ні. Я не прихильник такої музики, може тому, бо виріс на інакшій.

– Я старанно порився на YouTube і знайшов дві твої композиції «Ремарок немає» і «Два квитки». Це повністю твої власні пісні? Будуть ще нові?

– Так, і текст, і музика – мої. Пісні були написані роки чотири тому. Зараз теж працюю над новим матеріалом, але дуже складно синхронізувати час з людиною, у кого проходить запис, з навчанням і грою у чотирьох гуртах – «TequilaBand», «Ватага», «Триставісім», а віднедавна ще й «Вандор».Нові композиції плануються у блюзовому, схожому на Gary Clark Jr стилі. У тих композиціях, що є виключно моїми авторськими, я намагаюся всі інструменти і вокал записати у власному виконанні, крім ударки, звичайно. Тому це займає доволі багато часу.

– Якщо б була можливість з якимось відомим гуртом або виконавцем поджемити, хай не на сцені, а хоча б для власного задоволення. Кого ти б обрав?

– Складне питання. Може з Richie Kotzen.

– Як ти вважаєш – рок-музика видохлася? Якось раніше більше різноманітного та цікавого матеріалу було.

– І у мене в голові промайнули схожі думки. Здається, у людства просто обмаль часу на такі дрібниці, як написання музики. Якщо з десяток років тому людина могла взяти книгу і одразу прочитати половину, то тепер не вдасться. Постійно щось відволікає. То в соцмережах хтось щось напише, то якась новина, ти чимось постійно зайнятий абсолютно непродуктивним. Тепер не вдасться орендувати якийсь замок у провінції, засісти й писати там альбом по півроку, «вилизуючи» кожну ноту до досконалості, собі в задоволення, як це робили свого часу Led Zeppelin. Ми живемо в епоху фастфуду. Сьогодні не треба ідеального альбому, потрібно багато синглів, багато кліпів, щоб вразити глядача, якщо не музикою, то картинкою. Раніше, доки писався альбом, у музикантів могли розпастися сім’ї, а дехто з них навіть встигав знову одружитися. Тепер сесія в студії – максимум тиждень.

– Чи має шанс молодий, талановитий, український музикант стати всесвітньо відомим? Не здається тобі, що музика занадто комерціалізувалася. Зрозуміло, що у 60-ті, 70-ті роки минулого сторіччя на музиці ділки теж заробляли, але вони любили цю музику, а тепер першочергове гроші.

– Звичайно, хочеться добитися успіху і заробити грошей. Але, як людина дорослішає, так згасає в ній підлітковий максималізм. Амбіції і бажання лишаються, але ти все більше втрачаєш надію, що в якусь мить до тебе підійде Дафф Маккаган, покладе руку на плече і спитає– «Ей, чувак, можна я буду твоїм продюсером?». Наразі вважаю, що треба робити таку музику, щоб подобалася людям і щоб тобі за неї не було соромно. Комерційна музика теж може бути якісною. Та ж Мадонна, Бруно Марс – просто комерція? Ану спробуй заграй, там є що грати. Якщо писати таку музику і заробляти нею, то не соромно.

– От у тебе прямо перед ліжком гітара. Чи було колись так, що зранку прокинувся, глянув на інструмент і вирвалося – «О Боже, тільки не це!»?

– Психологічної втоми від музики ще не було. Фізична буває, особливо після якихось довгих виступів. Наступного дня пальці як не свої, буває і болять.

– Чи маєш намір створити власний гурт, котрий грав би тільки свої композиції?

– Так, намір є. Це мав би бути дуже зрілий колектив, що має чітку мету – потрапити на Захід Фест, Сігет, записати власну платівку, відео і мати на все це кошти. Якщо гурт існує тільки для того, щоб проводити десь у підвалі нескінченні репетиції, це просто музичне рукоблудство. Є чудові, швидкі підвальні гітаристи, котрі звідти нікуди не вилазять. Я не вважаю себе дуже технічним і найкращим музикантом, але я хоч є на сцені. Тому наразі працюю над собою, над власним матеріалом і набираюся різноманітного досвіду на виступах, у студії, у менеджерів, паралельно щось заробляю саме музикою.

– Хто задумав ваш спільний проект з Ганною Шміляк «Віднова»?

– Проект задумала Оксана Тиховська, співробітник кафедри української літератури УжНУ. Спочатку запропонувала Ганні, а вже Ганна звернулася до мене. Пісні, насправді, дуже старі, одна взагалі з якогось видання 1933 року. Ганна Шміляк взяла на себе вокал, я акомпанемент і аранжування. Основним задумом було подати старі українські пісні у сучаснішій формі, щоб зацікавити людей.

– Чому в Ужгороді практично нема власного джазу?

– Напевно нема ентузіастів, котрі мали б натхнення це все організувати. От я по-доброму заздрю нашим металістам, тим самим «важким». У них є декілька фанатів спроможних організувати серйозний фест. З вартих уваги джазових подій хіба Jam Ungvar Session, організатором якого є чудовий трубач Володимир Щобак. Може слухач неготовий? Був би попит, напевно був би і джаз.

– Де вчишся? Як вдається поєднувати гру в чотирьох гуртах і навчання в університеті?

– Навчаюся в УжНУ на факультеті міжнародних економічних відносин, спеціальність – міжнародний бізнес. Поєднувати не дуже легко, але за декілька років життя у такому режимі тайм-менеджмент став кращим.

– Як правило, всім задають питання переважно про роботу, а чи є у тебе щось, чим ти хотів би сам поділитися, але ніхто не питає? Якась порада, враження, власні думки?

– Насправді дуже хочеться, щоб люди більше думали. Це стосується не тільки музики, а всього. Щоб більше читали книжок, а не пости у Фейсбуці. Щоб більше дивилися вглиб, а не на зовнішність. От я зі своїм татуюванням, короткою зачіскою, напевно, не найбільший фрік у місті, але чим далі, тим менше людей цікавить твій внутрішній світ. Побачивши тебе, одразу роблять якісь поверхневі висновки. Це не зовсім правильно.

Текст та фото: Карл Смутко, Varosh

0 #