Черговий репортаж з перших вуст від Олексія Уманського з епіцентру масштабного фесту.
Сеанси тривають в повну міць. Переглянувши чималу кількість робіт можу сказати, що до сьогоднішнього дня у мене склалося враження, ніби всі вони об’єднані однією тематикою – СМЕРТЬ!
Хтось з нею бореться, рятуючи собі життя, хтось вже помер, до когось вона приходить поступово, як у випадку з новою роботою Мішеля Гондрі «Піна днів».
Починається кіно абсолютно в його дусі. Париж, казковий і життєрадісний, місцями фантасмагоричний, але прекрасний. У ньому живе головний герой, який не працює, бо є геніальним винахідником – він власноруч створив «Піанококтейль», завдяки складному механізму кожна клавіша роялю відповідає за різний напій. Так, граючи якусь мелодію, у вас з’являється коктейль, і якщо в мажорних нотах грати, то він буде дуже густий). Так от, цей винахідник само собою закохується в чарівну героїню Хлої, яку грає Одрі Тоту. Їхня любов світла, і поруч так багато цікавих людей. Такою позитивною є перша половина стрічки, а друга є її повним антагоністом, бо дівчина важко захворює, і дні її починають зворотній відлік. Такого драматизму від Гондрі я ще ніколи не відчував: яскраві кольори сонячного міста, разом з його прекрасними вуличками і людьми, починають змінюватись на сірий колір, а в кінці все стає чорним. Таким чином настрій мій змінював діагональ, і після перегляду навіть захотілось посидіти в тиші і закурити. Дивно, що сам режисер з’явився в амплуа доктора, який лікує героїню.
Незважаючи на важкий осад по завершенню, це дійсно хороше кіно. Упізнається характерний стиль режисера, який реальність робить в одну мить казковою і дозволяє показати це як нормальне явище. До того ж він використовує різні кіно прийоми, як то, наприклад, складає відеоряд з фотографій, або робить монтаж супершвидким. Основний саундтрек від Дюка Елінгтона, платівка «Хлої» грає доволі часто і молодь під неї танцює новий танок, в якому ноги витягуються на два метри і стають гумовими.
А потім я не міг пропустити довгоочікуваної прем’єри стрічки «Синевір». Я і забув, що він у 3Д, тому дуже здивувався, коли побачив, що перед входом до зали роздають окуляри. Я не знаю, чи є ще якісь українські стрічки в цьому форматі, тому поставимо «+1» фільму хоча б за це. Взагалі хочеться зайняти нейтральну позицію в оцінці картини. Я знав приблизно на що йшов. І якщо мене питають «Ну як?», я відповідаю – як «Штольня». Але все по порядку. Картина починається карпатськими краєвидами (все об’ємне!). Далі класична модель фільмів жахів. Декілька молодих людей приїхали на Синевір відпочивати. Події ніби в 70-х відбуваються, тому приїхали на «Москвічі», з якого лунає радіо, звучать там пісні про «Руту», «Я піду в далекі гори». Розбили намет, варять щось на вогнищі, займаються сексом, одним словом культурно відпочивають. Сутеніє. Повний місяць. Різні звуки дивні вже чути з лісу. Під пиво і гітару починаються страшні історії про людину з псячою головою, що за легендами місцевих мешкає в цих краях і має силу як 10 штангістів. Називають цей жах «Пісіголовец» (всі сміялись в залі, коли вперше почули назву). От-от має настати момент, коли почнеться м’яяяясо. За для цього до компанії молодих людей з темного лісу виходить місцева дівчинка Іванка, що загубила братика. Всі починають шукати малого Сашка з ліхтарями у темному лісі при повному місяці і само собою всі губляться, а окрім того і батарейки закінчуються…А далі «Пісіголовец» всім по черзі роздає «колбаси». Комусь перегризає горлянку, комусь просто зносить голову, а декого поїдає. Я чесно кажучи слабий на фільми жахів, і відверто зізнаюсь, що різні звучки і несподіваний вискок будь-якого чучела на великому екрані може мене налякати. Але «Синевир» не налякав.
Хоча хотілося б трохи і виступити на захист стрічки, бо коли я їхав у фестивальному автобусі купа людей обговорювали його і рознесли в пух і прах. Серед зауважень деякі були суттєвими. Наприклад, братик і сестричка, що живуть у горах на Міжгірщині, не говорять такою українською мовою як це в кіно, ніби треба було режисеру поїхати і пожити там місяць, щоб знати, що до чого. Також є деякі прогалини в сценарії, але ж це прохідний фільмець жахів без претензії на класику.
Більше того в Києві в Софії Київській збереглась на стіні фреска з зображенням людини з собачою головою, сценарист з цього і розкрутив історію, вона має досить автентичний характер. Хоча стає смішно, коли один професор пояснює іншому герою, що цей монстр, зазвичай, живе біля турбаз в горах, бо йому треба щось їсти)))) Я б радив «Синевір» для перегляду заради того, щоб потім просто в компанії друзів за келихом пива обговорити його і посміятись. Власне в залі люди більшу частину кіна сміялись.
І останнє кіно, яке я сьогодні подивився перервало серію стрічок на тему смерті. Це картина угорського режисера Дьордя Палфі «Остаточний монтаж, пані та панове». Зараз я розсиплюсь компліментами на адресу угорця, він просто ГЕНІЙ!!!
Фільм він зробив майже повністю самотужки, зліпив картину з сотен інших картин і мультфільмів. Суцільний монтаж. Тривалість кадрів часто не перевищує однієї секунди. Так, в ньому є сюжет, або скоріше фабула, але немає конкретних акторів, які розкручують тему, це роблять вже відомі персонажі. Перші кадри: чоловік прокидається. За 15 секунд ми бачимо десь 15 фільмів, в яких прокидаються чоловіки, починаючи з «Аватара», закінчуючи Чарлі Чапліном. І завертілось… чоловік закохується в жінку, знайомиться з нею, займається з нею коханням, ревнує її, страждає, п’є, б’ється з іншими чоловіками. Але все це роблять культові персонажі. Все дуже підходить, а найголовніше кожен глядач будує свою формулу цього кіна. Це дає можливість порівняти Палфі з Сергієм Ейзенштейном, який свого часу зробив революцію поняттям «монтаж атракционов», де інколи різні за значенням картинки змушували глядача будувати свою філософію.
Дьордь Палфі мегакіноман, він пам’ятає навіть погляди людей з фільмів, їх він грамотно скомпонував. На перший погляд це здається просто, але з іншого боку ніхто такого «простого» раніше не робив і після нього мабуть мало-хто наважиться. Більше того діапазон картин, з яких він все зліпив дивує, окрім рідної Угорщини, там само собою класика Голівуду, картини з усіх куточків світу і навіть є фрагменти з «Сталкера» та «Людини Амфібії». Прекрасно те, що музика постійно робить картинку кліповою, особливо запам’ятався останній епізод, коли жінка і чоловік по новій закохуються і біжать на зустріч один одному під одну з пісень Rage against the machine, а щойно обіймаються як починається My heart will go on…
На даний момент нічого потужнішого на Одеському кінофестивалі я не бачив. Власне з цим пов’язано і те, чому я не висвітлюю основну конкурсну програму заходу. Просто ті прем’єри, які ідуть паралельно, вони ще не скоро потраплять (а можливо і ніколи) на екран в Ужгород, чи то Київ.
Олексій Уманський, 15.07, Одеса, для Varosh.com.ua
Роджер Корман: король фільмів категорії Б
Одеський кінофестиваль 2013: День ІІ-ий
